Знову повертаюсь ' 2023

 Ну привіт, блог. Як ти? :)

...Навіть не знаю з чого почати...

Свій останній пост тут я написала в січні 2022 року. І все життя тоді здавалося геть іншим. І не тільки життя - цілий світ...  Тоді, напочатку року, я все ще страждала від вигорання, переймалася пошуком нових внутрішніх орієнтирів, видалила інстаграм на пів року, подумувала про вагітність, намагалася визначитися що робити далі з кар'єрою, від нудьги почала курс на UX/UI, планувала поїхати в Київ у квітні, та провести літні канікули Марті на дачі, розмовляла російською, мала одну дитину, врешті-решт. ))

А вже в лютому того року все змінилося...

Спочатку ми дізналися, що настав час чекати на + 1 в родині і решту планів на рік доведеться підкоректувати. І це чудові причини внести "невеличкі" правки у наше життя. Але я тоді ще не знала, що з 24 лютого моє життя розділиться на два паралельні світи... В одному світі буде все спокійно і радісно, там буде плинути звичайне щасливе життя... а в іншому світі почнеться суцільний жах. І з того самого дня ми будемо щодня гойдатися між цими світами, та не матимемо спокою цілковито ніде...

24.02.2022, о 4 ранку, Росія почала бомбити міста по всій Україні. Почалась повномасштабна війна в моїй країні, в нашому домі. Я не знаю, чи готова зараз писати про війну. Чи маю я право, сидячи тут в безпеці, говорити про жах, сум, розпач, гнів, страх за рідних, біль за вбитих, зґвалтованих, замучених невинних людей, дітей... за десятки тисяч полеглих воїнів, за скалічених молодих хлопців і дівчат, за стерті з лиця землі міста, села, домівки... за сім'ї, що змушені ховатися у підвалах від ракетних атак або тікати і шукати притулку в чужих країнах... Мабуть, я не можу про це писати, бо я не там, і мої діти не там, і чоловік не там... І сором "безпечного життя" ніяк не проходить, хоч би скільки про це не казали психологи... 

Але ж там батьки, вся сім'я, рідні, друзі і їх сім'ї... Тому я не можу не відчувати те, що відчуваю... Цей біль і страх, цей гнів і сум не стихає вже 1 рік і 6 місяців...І я не знаю чи зникне він колись назавжди...

Тому я знову повернулася в блог. І не тільки тому. Писання завжди було моєю терапією, моєю розмовою з собою і з "кимось", моєю потребою виносити думки та відчуття назовні. Цікаво, що у звичайному житті я не надто відверта, навіть психотерапевта мені знайти важко, але тут завжди пишу як є... І виявляється, мені важливо виносити це в світ, а не залишати написане собі.

Тому. За 1 рік і 6 місяців у мене зібрався вагончик різних думок, тем і новин, якими знову хочеться тут ділитися. Тож я почну.

"Привіт, блог. Давно не бачились. Добре, що ти є"