24 лютого 2022. Війна і Життя

На 24 лютого у мене був запланований перший оглядовий візит до лікаря. 

Нашому зернятку (Ханусі) було близько 5 тижнів. 

Того ранку Міша підскочив з ліжка зі словами «Київ бомблять!». Пам’ятаю як все затряслося всередині, подих перехопило. Не вірилось. Звісно ми слідкували за новинами вже кілька останніх тижнів, але особисто я не вірила, що почнеться щось масштабне - а тим більше, що о 4 ранку на міста по всій Україні полетять ракети, а за кілька годин під Києвом будуть їздити танки й іти справжні воєнні бої. Коли я дивилася ці "заспокоєння" президента напередодні, що впевнено говорив про святкування Пасхи та Травневі свята, я була переконана, що навіть якщо Росія розпочне (точніше продовжить офіційно) війну - українська влада не буде воювати, вони одразу підуть домовлятися і все здадуть. В моєму уявленні то були не ті люди-патріоти, що залишаться і будуть боронити свою країну. Занадто багато проти українського транслювалося ними з усіх боків останніми роками. Проте я помилилась. Але це вже стало відомо згодом. Ранок 24 лютого став для багатьох людей України, у тому числі моїх рідних, друзів, їх рідних, знайомих - для всіх він став моментом розпачу, страху і хаосу. Хтось був готовий тікати одразу, хтось мусив приймати рішення за годину, а хтось зовсім впав у ступор. Та насправді не готові були ми всі, весь світ, і від цього ще страшніше.

Перші години того дня ми постійно були на зв‘язку з рідними. Вони в порядку, але розгублені і напружені. Ніхто не знає що буде - чи їхати з міста, виїжджати з країни, чи просто ховатися і чекати. Всі навколо переконують, що це скоро мине. Війна у 21 столітті, у Європі, не може тривати довго - це ж тупий абсурд (ми пам'ятаємо хоча б Грузію у 2008, де Росію зупинили за 2 дні) Тому треба взяти себе в руки і чекати... 2-3 дні, або 2-3 тижні ну максимум пара місяців.

Як би ж все було так. Тоді ми ще не розуміли, що сильний світ змінився назавжди і більше не здатен зупинити війну дипломатично і швидко, як би нам цього не хотілося. 

Зібравши себе якось до купи, я поїхала до лікаря. Звісно всю дорогу і час під кабінетом - тільки оновлення стрічки новин і буря в серці. 

Півроку я морально і фізично налаштовувалася на вагітність, та от врешті сиджу зі своїм маленьким зернятком у лікаря і вона каже, що все добре. А що відчуваю я? 

Страх, тривогу і розпач. "Як же це все не на часі"- крутиться і моїй голові…

Вкінці візиту я запитала: 

«Чи можна мені вживати якість заспокійливі, хоч щось?… Мою країну бомблять, а там всі мої рідні, близькі і я… і я…», - я просто розревілася…

Лікар (полька), встала і просто обійняла мене, дуже обережно і тепло, по-людськи, і ми просиділи так ще кілька хвилин, поки я зібрала себе до купи та змогла знову більш-менш рівно дихати й розмовляти. Звичайно ніяких заспокійливих у моєму стані. Тільки сон і м'ятний чай. Я намагалась осягнути думкою - що на мене чекає у цій вагітності, враховуючи все, що відбувається вдома і що може бути попереду... Як я зможу тримати себе в рівновазі та спокої, як не плакати від кожної новини, як не читати стрічки, як не переживати разом з усіма той страх, розгубленість, біль, жах, лють, і з усім цим не нашкодити нашій крихітці, яка тільки-тільки набирається сил.

Так почалася моя друга вагітність... Нове життя невпинно зростало в мені на фоні щоденних жахів, що коїлися в Україні. Перші місяці були найважчими, бо злилися з першими місяцями війни...а там була Буча, Ірпінь, Маріуполь, Харків..Херсон...щоденні нескінченні злочини проти людей, і що найстрашніше - дітей... це особливо розривало мене на шматочки знову і знову... 

Минали тижні, місяці... поступово, всі ми, так чи інакше, навчилися з цим якось жити. 

Та про це згодом.