Спочатку була ідея

Почну, мабуть, з найголовнішого - з нашої Ханни.

Але все поетапно, я то кажуть: від ідеї до реалізації. ))

1. Спочатку була ідея (майже як в рекламі)

Ми завжди хотіли мати двох дітей (принаймні до народження першої дитини)). Міша періодично заводив розмову на цю тему, але поки Марті було ще роки три-чотири, я і чути не хотіла про друге коло на цьому "атракціоні". Ці перші роки батьківства далися мені дуже не просто. 

Я писала колись тут пост, про те, що тільки через пів року після народження Марті я усвідомила, що моє життя тепер назавжди буде іншим. До цього моменту я вперто намагалася все повернути як було "до", тільки тепер з малюком. Проживаючи місяці емоційних гойдалок, депресії, зривів, боротьби з собою та новою реальністю, до мене раптом дійшло - разом з Мартіном народилася ще одна людина - "я мама", і очевидно, що їй теж потрібен час на зростання, навчання, перші кроки, на пізнавання нового світу і звісно перші помилки. Їй теж потрібні увага, любов і терпіння - все як з дітьми. 

Дивно зараз це усвідомлювати, але до появи першої дитини, я дійсно не розуміла, що життя зміниться і абсолютно не уявляла як саме. Я жила в якійсь ілюзії, що діти - це лише додатковий "проєкт" до всіх, що уже є у твоєму житті, потрібно просто класно налагодити по ньому менеджмент. А-ха-ха. Найважче було прийняти те, що я більше не належу сама собі на 100%, і час мій теж, і мої бажання в цілому теж - все тепер проходить через призму бажань і потреб маленької людини, яка повністю і цілком ірраціональна. А це практично завжди означає - ніяких планів і списків, по якім я жила майже все своє доросле життя. Тому що планування з дітьми - то як меми про "очікування-реальність", з яких можна просто сумно поржати.

Та все ж друга дитина завжди була у нашій свідомості. Тому, коли Марті виповнилося 4, я стала все спокійніше сприймати та обговорювати ці плани. Також я завжди хотіла, щоб різниця між дітьми була не надто велика - оптимально близько 5-6 років, а це означало - настав час щось вирішувати. І тут так: і хочеться і страшно.

Після чотирьох років досвіду, я вже краще уявляла що приблизно на нас чекає, і "технічне обслуговування" малюка мене точно не лякало. Найскладніше було знову наважитись пірнути у життя, де я намагаюсь стати "майстром спорту" в усіх жіночих видах спорту: бути спокійною уважною мамою, продовжувати хоч трохи працювати і заробляти, повернути себе у форму, гарно харчуватися, робити регулярно йогу, а ще підтримувати соціалізацію і обов'язково трошки подорожувати. Понад усе боялася знову загнати себе в ці очікування від себе самої, а потім знову зірватися, не вивезти того всього, та в результаті впасти на дно по всім пунктам. 

Пообіцяти собі шукати балансу - надто ризиковано, я себе знаю. Альтернатива - наважитись вимкнути все інше у своєму житті і поставити будь-які особисті бажання на паузу. А головне - відмовитись від очікувань і свідомо виділити на певний період 1-2 пріоритети: дитина і мій нормальний психічний стан. Все решта потім, через рік-два. З другою дитиною я хочу фокусуватися тільки на власний спокій і внутрішню рівновагу, робити тільки те, що забезпечує мені цей стан. Відкидати все, що хоч трохи здається не під силу сьогодні. І головне! Жодних планів, жодних очікувань - кожен день максимально гнучкий, а я максимально адаптивна. 

Таке налаштування допомогло мені побороти страх другої дитини і потенційно відкрити для себе такий варіант. Наче я намалювала собі план на випадок, "а що, якщо" і він мене заспокоював. Але поки дитина була лише ідеєю.

За кілька місяців до нового року я зробила чек-ап по всім лікарям, вирішила кілька справ по здоров'ю, навіть полікувала у Києві зуби на рік вперед і була готова до усього, що надалі підкине нам життя)) Внутрішньо розуміла, що все приблизно до того і веде. Проєкт, над яким я працювала останні 2,5 роки так і не реалізувався, а фонова робота тягнулася досить мляво, тому наприкінці 2021 року в моїй кар'єрі утворилась певна пауза. Потрібно було прийняти для себе рішення - або набиратися сил і вкладати весь час і енергію (якої власне зовсім не було) на новий поштовх у розвитку бізнесу та роботи, або свідомо зупинитися і використати паузу для декрету.

Та не скажу, що я сама прийняла остаточне рішення - кар'єра чи дитина, скоріш вирішила довіритися долі)) І вона, не відкладаючи справ, все розклала по місцях. Нам з Мішою в цьому сенсі пощастило - що-що, а діти у нас виходять швидко і легко. 😅  Тому, вже напочатку лютого ми дізналися, що наш "2й дитячий проєкт" успішно стартував.  Звісно, ми розуміли, що перші тижні і місяці - це не дитина, а тільки надія на неї. Але Міша був впевнений, що все буде гаразд і треба просто спокійно чекати, відпочивати і налаштовуватися на краще. А я ще раз прокрутила в голові свій "План спокою" і почала готуватися до декрету.

На жаль, з 24 лютого спокійне життя зупинилося. Війна. Для всіх українців настали дуже важкі часи, навіть для тих, хто був далеко від ракетних обстрілів і воєнних дій. Та не дивлячись ні на що, наша маленька надія продовжувала жити, міцнішати і чекати свого часу...