Народження Ханни

І знову повертаюся думками до першого досвіду з народженням Марті. Тоді на свіжих враженнях я написала такий детальний та емоційний допис про пологи, що й досі собі дивуюсь :) (я ж кажу, така енергійна була, ніби не я) Мабуть, в цей раз обійдуся невеличкими спогадами про саме головне (хоча кого я обманюю...коротких дописів тут ще не було))

Як я писала в попередньому дописі, вагітність Ханусєю проходила досить легко, спокійно (якщо не говорити про загальний емоційний стан, який я всіма силами намагалася контролювати). У мене було багато часу для спокійного планування пологів, а також медичного контролю. Як тут у Польщі часто буває, у нас є 2 медичних страхування — державне і комерційне від компанії Міші. І те і те має свої плюси і мінуси, тож поєднання обох це дуже зручний варіант.

Пам'ятаю, як у вагітність з Марті у нас була геть інша ситуація з медичним страхуванням і з цього приводу було не мало стресу. В цей раз повний контроль і спокій. Перші два триместри я спостерігалася у лікаря в комерційній клініці, де було все досить приємно і зручно. Лікар, яку я вибрала випадково, була приємна в спілкуванні і мені по відчуттях цього вистачало. Фізично вагітність проходила легко і планово, тому я не відчувала потреби шукати щось виключне.

А з 3го триместру, після планового уколу імуноглобуліну (він робиться, коли у батьків є конфлікт резусів крові, і виконується тільки у державних медичних закладах), я з'ясувала, що поруч з нами є державна жіноча консультація, від пологового будинку, і можна далі спостерігатися там. Це виявилось ще зручніше і я перейшла до них.

Цього разу я вирішила вибрати інший пологовий будинок для народження Хані. Мартін народився в Ujastek — це великий сучасний шпиталь, в якому все класно, окрім легкого відчуття «конвеєру» по народжуванню дітей. А в цей раз мені дуже хотілося затишної і спокійної атмосфери. Я знала, що поруч з нами є відомий невеликий Szpital na Siemiradzkiego, тому сходила до них на день відкритих дверей і остаточно зупинилась на ньому. І не прогадала — не дивлячись на складнощі, які були у мене після пологів, вся команда працювала м'яко та професійно. Звісно, стиль спілкування медичних професорів і глав-лікарів просто треба прийняти як невиліковну професійну деформацію, яка існує будь-де. Але все інше було чудово. Сам шпиталь знаходиться в старому місті, і від нашого дому можна дійти туди за 15 хвилин, що було дуже зручно для всіх — і Міші, який відвідував нас потім, і мене, тому що треба було ходити у шпиталь ще пару тижнів після пологів.

Зустріч з Ханною, нам прогнозували на 7-9 жовтня, але вона, як і Марті, відпочивала трошки довше і нікуди не поспішала. Майже весь термін вагітності я боялася передчасних пологів. Не знаю чому - може через вік, нерви, або просто статистика, що друга дитина завжди народжується швидше. Проте, після 32 тижня, коли Ханя достатньо підросла, я повністю розслабилася і була готова зустрітися з нею у будь-який час.

Перейми почалися 10-го ввечері, тому о півночі ми розбудили сонного Марті та поїхали по нашому плану. Марті завезли до друзів, а самі у шпиталь. Це був другий раз у моєму житті, коли я була на нічній реєстрації, пусті коридори та велике бажання лягти спати, якби не малий нюанс.

Після попереднього досвіду з Марті я відразу сказала, що хочу епідуральну анестезію, як тільки буде можливість. Можна прямо одразу і на весь час, будь ласка :)) Фактично, я проживала болючі перейми не з думкою про народження дитини, а з думками, що мені треба протриматись тільки до моменту, коли нарешті поставлять епідуралку. А далі вже буде легше.

Десь близько 6-ї ранку мені ввели знеболювальне і сказали, що я можу навіть годину поспати, і Міша теж - чим він був приємно здивований)). Родова палата була дуже затишна з усім необхідним — душ, канапа, крісло, фітболи та килимки, ліжко, яке трансформується в пологове.

О 7:30 мене ще раз перевірили і сказали "час настав, готуємось!" Ми з Мішою трошки напружилися, бо по мені не було видно, що я готова когось народжувати)) Епідуралка все ще робила свою справу (фух). Далі не було ніякої драми. Чіткі інструкції акушерки та медсестри, дихання, кілька циклів потуг і о 8:10 на світ з'явилася наша Хануся.

Ми дивилися на неї трошки в шоці, бо не вірили, що це вже все! Ось і вона! Все позаду *ну трошки ні, але то вже далі). Міша готувався морально до такого ж епічного медичного серіалу, як з Мартіном - де 8 лікарів, метушня, швидка операційна і т.д. А тут все тихо і спокійно. Ханю поклали до мене досить на довго, пізніше її одягнули, переклали до візочка і залишили нас відпочивати всіх разом. Все було ідеально. Ми відпочивали та весь час дивилися на Ханусю, писали повідомлення рідним, усвідомлювали цей важливий і неймовірний момент.

Коли через 2 години до нас прийшли, щоб перевести з родової до звичайної палати, виявилось, що я не можу підвестися і встати на ноги, навіть сісти не можу - паморочиться в голові, темнішає в очах і я миттєво втрачаю сили. Те саме було і через годину, і ще через дві. Швидкий аналіз крові показував дуже низький рівень гемоглобіну. Мені зробили пару крапельниць, та після обіду якось перевезли до палати. Ханусю забрали на ніч до медсестер, а мені дали відпочити до ранку.

Наступного ранку було вже трошки краще, але як показував аналіз крові, так мені тільки здавалося. Коли я нарешті підвелася і ледве сходила в душ, я побачила своє обличчя у дзеркалі - сіро-зелене, запухле. Якщо запитати, який момент був найважчим - цей. Мені дуже хотілося бути з Ханею, я просила її привезти, але по факту я могла тільки лежати поряд з нею, все решта вимагало неймовірних зусиль. На ніч я знову попросила її забрати, бо розуміла, що мені потрібно хоч трошки поспати та набратися сил на день.

Long story short. Мене продовжували спостерігати ще 2 дні, постійно заміряли гемоглобін і кололи препарати заліза. Гемоглобін тільки падав. На 3-й день після узі виявили невелику внутрішню кровотечу і призначили операцію через дві години. Мені було якось лячно на той момент, і я не могла стримувати емоцій - зачинилася у ванній і розплакалась. Хоча всі навколо пояснювали, що так іноді трапляється, тут немає нічого страшного - типу зараз все швиденько зроблять і буде ок. Але для жінки, що народила 2 дні тому, це все було якось важко сприймати спокійно. Мабуть, через гормони, і ще через те, що була в цьому сама. Все було швидко, і Міші в цілому не було сенсу приїздити до вечора.

Та насправді це дійсно були добрі новини - знайшли причину мого стану. Після операції були ще три пакети долитої крові, і тільки після всього цього я, нарешті, стала відновлюватися з кожною годиною. Вже на ранок я дійсно відчула себе значно краще, і в результаті всіх обстежень і показників, нас виписали вже на 3-й день після операції. 

Ми вирушили додому - остаточно відпочивати, повертати сили та будувати нове життя вже у четверо, не рахуючи собаку :)