Я і мої "майже 40"

Останні кілька років я проживаю непростий період власного самовідчуття (якщо це можна так назвати). Все почалося з вигорання у 2021 - втома, втрата енергії та сил, мотивації й віри у себе і свою здатність робити хоч щось вагоме. Тоді я ще не знала, що це так сильно мене зачепить. Здавалося мені просто потрібно трохи довше відпочити, дати собі час та спокій, і нові ідеї та сили як завжди прийдуть.

Час і справді йшов. Завдяки Міші і його підтримці, часу у мене будо вдосталь. 6 місяців копання у собі та пошук якихось нових опор, сенсів і сил. Гойдалки в станах - від затяжної апатії, до коротких проблисків енергії з бажанням знову відчувати себе "собою" і робити те, що у мене завжди добре виходило. А далі настала ще більша пауза - вагітність та декрет. Свідоме відкладання на 2,5 роки всього особистого і приватного, з розумінням, що колись знову доведеться починати "себе" спочатку... хоча, можливо, чим далі, тим складніше це буде.

В один із проблисків бажання знову відчути себе собою, навесні 2023 року, я вирішила зробити для себе зйомку у фотографині, за якою давно спостерігаю онлайн, і чий "погляд" на жінок мені особливо подобається. Мені було дуже важливо, щоб це були не просто гарні фото в яскравому образі і мейкапі - мені вкрай важливо було побачити фото саме СЕБЕ, такої як я себе знаю. Тому я написала Лізі великого листа, з описом "чому і для чого". Я знала, що саме їй я можу це написати, бо їй це теж важливо.

Мій лист від квітня 2023р.

"Ліза, привіт!

Я написала багато тексту, це і добре і не дуже :)Добре - бо обдумала і виписала свої відчуття - чому я роблю для себе цю зйомку. Але з іншого боку, все це може не полегшити тобі роботу, а навпаки ))

Ця фотосесія - мій особливий подарунок самій собі на день народження.
В цьому році мені буде 39, але в голові вже давно "майже 40".
Наче нічого особливого - вік та й вік, але чомусь мимо волі починається саморефлексія - "ну ось вже 40.. а чого я досягла? Що досі не зробила? Чого насправді хочеться? А що далі?". ))
"Майже 40" - це непростий період, коли вже досить помітні вікові зміни і це поки що важко прийняти в собі. Чомусь це більше засмучує, ніж сприймається як нормальний і природний процес. Але знаю, що просто потрібен час, щоб зрозуміти - старіння неминуча частина життя і я не можу цього змінити. Я вчусь приймати...

Та ще важче підходити до цього віку, коли ти так і не реалізував себе в певній сфері життя. Коли у 20 років думав, що до 40-ка це "щось" точно має бути, а ось прийшов "сюди", а того чогось важливого все ще немає... У когось це можуть бути стосунки, у когось фінанси, гарна зовнішність, може власний дім, а може сім'я, у когось діти, або свобода від усіх, чи будь-що ще. А ось у мене - власні амбіції та кар'єра.
Останні 3-4 роки роботи не принесли очікуваних успіхів в бізнесі та роботі, і я трошки зневірилася у собі.
Крім того, з початком війни повністю зупинилися всі проєкти, які залишалися в Україні і я фактично прийшла в точку нуль. Це незвичні відчуття і цікавий досвід. Проте досить важкий. Потрібно прийняти той факт, що я маю починати все з початку у свої «майже 40»...

Останній рік я практично повністю поринула у материнство, і свідомо відклала все, що пов'язано с собою, власною кар'єрою і особистим розвитком. Але діти ростуть, поступово звільняється простір і енергія, і я знову повертаю ті кляті питання до себе...

Мені майже 40, і що далі?

Хто я зараз є? Чого хочу? На що ще спроможна? Що у мене було? Що зникло, а що залишилося від попереднього життя та амбіцій? Чи можу я знову бути тим, ким завжди мріяла і себе відчувала? Чи мені варто нарешті познайомитись з новою мною, прийняти своє інше життя і чесно переглянути мрії своєї 20ти річної дівчинки?

Я знаю, що скоро почну поступово відновлювати в собі себе, щось змінювати, а щось будувати наново.
Я хочу бачити в собі сильну, гарну, ще молоду, але вже дорослу жінку, яка має багато різного досвіду і пройшла багато важливих життєвих етапів.
Моє тіло виносило, народило і вигодувало двох прекрасних дітей. У мене є чудовий коханий чоловік, партнер і кращій мій друг. І ще кльова смішна собака... Але крім всіх них є "Я" - розумна, незалежна, енергійна, амбітна жінка, дуже цілеспрямована, яка завжди знає чого хоче і чого не хоче. Жінка, яка здатна на великі звершення і досягнення. Жінка, яка має потенціал і велику внутрішню силу. Жінка, якою я завжди хотіла себе відчувати. Жінка, з якою ми давно не зустрічалися, але вона точно захована десь всередині мене.

Так, сьогодні мій основний час і енергія присвячується дітям, але я вірю, що мій особистий момент реалізації та розквіту ще попереду. Я знаю, що знову буду відчувати себе крутою у своїй справі, мати вагомі досягнення, беззаперечну внутрішню впевненість, захоплення, буду гордістю для своїх дітей і чоловіка, буду знову надихати оточення і пишатися собою.

І попри те, що мені знову потрібно буде починати все з початку, я хочу відчувати впевненість, що я все зможу. Тому що я вже бачу на цих портретах круту та гарну жінку. 

І нехай їй вже майже 40 :)"

P.S. З моменту цих фото минув майже рік. Мені все ще "майже 40", але вже менше)))
Я дала собі ще це один рік на спокій і материнство. І ось Ханні вже 1.5, вона чудово ходить до садочка вже 3 місяці. У мене з'явилися вільні години і мали трохи відновитися сили. Перші два місяці я більше спала, ходила пішки з собакою і намагалася фізично відпочити. Так, сил тепер більше, ніж раніше, але поки це не змінює загальний стан. Час летить, і тепер він починає тиснути на мене. Ну ось ще трошки, ще місяць - два і пора. 

Я розумію, що наближається час, коли знову слід задати собі питання: "Хто я є зараз? Ким я хочу бути? І як почати все спочатку?". 

Я досі не готова до них. І десь всередині з'являється тонкий страх - а чи буду я взагалі колись спроможна відповісти? Чи я ще здатна на це? А що якщо мама двох, після затяжної паузи та декрету вже ніколи не буде мати тих самих відчуттів і можливостей, що 5-7-10 років назад? Чи можуть бути очікування від себе самої в 40 років такі самі, як у свої 25-30 - часи сильної, вільної й незалежної? 

На жаль, минулий рік так і не надав мені відповіді на ці питання. Та замість цього щедро відсипав купу додаткових сумнівів і страхів. І це не найкращі подарунки для нового початку.

Я дуже хочу писати про цей шлях тут, бо писання завжди мені допомагало, але насправді щоразу ледве змушую себе це робити.
Стан апатії затягнувся. Мене це і засмучує і дратує одночасно. 

Я шукаю шляхи знову відновити себе. І наразі можу лише вірити, що зможу їх знайти.